Під час хрещення маленького Нестора, сина Івана та Євдокії Міхненків, у священика спалахнула ряса. Полум’я було блідо-рожеве, тепле, м’яке і нікому не завдало шкоди. Навіть диму зовсім не було. Проте батюшка одразу ж промовив: «Оце дитятко, змужнівши, по землі вогнем пройде». Так і сталося… Більше на zaporizhzhia-yes.com.ua.
Бити білих завжди, а червоних — за потребою
Знаний анархіст і ватажок партизан Нестор Махно дотепер залишається найбільш загадковою та суперечливою фігурою часів громадянської війни. Більшовики охоче користувалися його допомогою у складних ситуаціях, але при цьому вважали простим бандитом. Білогвардійці віддавали належне військовим талантам батька і відверто побоювалися прямих зіткнень з його різношерстою селянською армією, більш того — хотіли залучити махновців до своїх лав. Однак ні Денікін, ні Врангель, на відміну від червоного командарма Фрунзе, не змогли домовитися з Махном про спільні бойові дії. У своїх політичних зверненнях він називав червоних тимчасовими союзниками, а білих — ідейними ворогами.
Що стосується друзів-анархістів, то в їхньому середовищі Нестор здобув неабиякий авторитет, оскільки виявився єдиним, кому вдалося на практиці реалізувати ідеї класичного анархізму — повної свободи, заперечення необхідності примусу та влади людини над людиною.
За своє коротке життя славнозвісний партизанський командир встиг стати живою легендою. Людський поголос наділяв його невразливістю до куль і мечей, надприродною силою, вмінням перевтілюватись у вовка і навіть вбивати поглядом. Насправді ж Махно був геніальним військовим стратегом, відмінним організатором, мав непогані ораторські та артистичні здібності. Усе інше — не більш ніж пусті балачки людей, небайдужих до такого штибу народних героїв.
Перші «університети»
І хтось же вигадав таку дивовижну назву — Гуляйполе! Наче людина заздалегідь знала, хто саме народиться у цьому невеличкому селі на нашій запорізькій землі та якими подвигами прославить свою малу батьківщину. Якщо і можна висловити двома словами життєве кредо батька Махна, то ось вони: еххх, гуляй, поле!
Будучи п’ятою дитиною у бідній селянській родині, Нестор рано пізнав, що таке голод, а замість ходити до школи змалку був змушений батрачити. Але ж, як це часто буває, лихо лише загартувало його.
З ідеями анархізму майбутній комбриг вперше познайомився у 16 років, коли став членом гуляйпільської «Селянської групи анархо-комуністів». На той час він уже палав непідробною ненавистю до експлуататорів і тому з великим ентузіазмом долучився до боротьби за класову справедливість разом із новими друзями. Діяльність групи зводилась переважно до пограбувань багатих селян та до терактів.
Звичайно, все це не могло залишитися поза увагою жандармів. Перші два випадки затримання молодих анархістів досить швидко закінчилися звільненням, а ось втретє все вийшло набагато серйозніше: Нестор і його товариші були заарештовані за організацію вбивства чиновника військового відомства і засуджені до страти.
Довгих 52 дні майбутній герой громадянської війни просидів під смертним вироком, поки мати робила все можливе для його помилування, ба навіть писала листа царю Миколі II. Нарешті завдяки цим клопотам, а також неповноліттю обвинуваченого на момент злочину страту замінили на довічне ув’язнення.
Про життя Нестора у Бутирській в’язниці відомо небагато, але є цікава подробиця: перебуваючи у карцері, він багато читав, вивчав математику і навіть намагався писати вірші. Сьогодні навряд чи можливо оцінити переваги чи недоліки тих творів, оскільки нічого з написаного не збереглося. Проте деякі біографи вважають, що вірш «Призов», опублікований в астраханській газеті під псевдонімом «Скромний», може належати перу юного анархіста.
У Бутирці Махно провів майже вісім років і благополучно звільнився після Лютневої революції 1917 року.
Яскраве життя героя-анархіста у міфах та фактах
Дивно, але військова кар’єра батька Махна тривала зовсім недовго — з 1918 по 1921 рік. За цей короткий проміжок часу він встиг створити анархічну селянську республіку на території Гуляйполя та сусідніх земель запорізького краю, сформувати власну партизанську армію, розробити та втілити в життя концепцію ведення партизанської війни (багато її елементів згодом використали радянські партизани під час Другої світової), повоювати на боці червоних та навіть отримати звання комбрига 3-ї Задніпровської бригади Українського фронту
На співпрацю з більшовиками батько погоджувався двічі: у 1919 році потужним проривом виводив свої загони з оточення і здійснював рейди по тилах денікінців, в 1920 допомагав звільняти Крим від армії барона Врангеля. Але обидва рази миттєво розривав союзницькі відносини, щойно комуністи починали запроваджувати до його анархістської вольниці свої військові порядки.
За розповідями свідків, махновці завжди мали народну підтримку. На відміну від більшовиків, вони не грабували, не кривдили простих людей. Батька поважали і звичайні селяни, і червоні командири, навіть Будьонний та Фрунзе, а для ворогів він залишався невловимим.
Ядро його армії становила невелика група з 20–30 бійців, а серйозних операцій Махно долучав добровольців з місцевих селян. Після того як справа була зроблена, чоловіки поверталися додому, а бойові анархісти зникали до нової вилазки.
Багато легенд пов’язані з дивовижною, майже містичною невразливістю батька. Соратники розповідали, як сміливо він вів їх в атаки, не ховаючись за спинами, як часто втрачав під собою коней, але сам залишався неушкодженим. За роки війни славнозвісний партизанський ватажок більше десяти разів отримував поранення, часом тяжкі. В одному з останніх боїв куля потрапила йому в потилицю і вийшла зі щоки. Комуністичні газети одразу ж поспішили написати про смерть свого бувшого комбрига, але він знов якимось дивом вижив.
Попри військовий талант, батько таки зазнав поразки від Червоної Армії, після чого змушений був разом із невеликим загоном бійців перейти радянський кордон і сховатися в Румунії. Пізніше доля закинула його до Польщі, а згодом до Франції.
В еміграції Махно продовжував пропагувати анархістські ідеї, писав статті, виступав, видав кілька автобіографічних книг. 1922 року геній партизанщини помер після тяжкої хронічної хвороби, отриманої ще в юності в бутирських казематах. Йому було лише 45 років.
Поховано нашого славетного земляка в Парижі на цвинтарі Пер-Лашез. 2009 року жителі Гуляйполя поставили своєму герою пам’ятник.
