У радянські роки авіація була не лише транспортом чи військовою технікою, а й одним із символів промислової могутності держави. Керівництво СРСР прагнуло не відставати від провідних країн світу, встановлювати рекорди дальності й швидкості, створювати дедалі потужніші літаки. Про те, що стояло за гучними гаслами про першість у небі, про роботу конструкторів, інженерів і робітників, які розробляли та виготовляли складні авіаційні двигуни, читайте на zaporizhzhia-yes.com.ua.


Одним із головних центрів цієї роботи стало Запоріжжя. Тут поступово сформувався потужний авіаційний осередок, основу якого склали два підприємства — завод «Мотор Січ» і Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес». Їхня історія розпочалася в різний час, але згодом робота цих колективів тісно переплелася. Так Запоріжжя стало одним із ключових міст радянського, а згодом і українського авіадвигунобудування.

Від заводу сільськогосподарських машин до «Мотор Січі»: історія підприємства «ДЕКА»

Історія майбутньої «Мотор Січі» почалася ще до появи радянської авіаційної промисловості. 15 листопада 1907 року міська влада Олександрівська ухвалила рішення виділити братам Рафаїлу та Хацкелю Мознаїмам земельну ділянку на площі Тараса Шевченка для будівництва чавуноливарного та машинобудівного заводу. Підприємство розпочало роботу в 1909 році. Воно виготовляло сільськогосподарську техніку — сіялки, жниварки, молотарки, а також відливало вироби із чавуну й міді.


Переломним моментом стала Перша світова війна. Російська імперія потребувала авіаційних двигунів, а військові замовлення стимулювали розвиток відповідного виробництва. У листопаді 1915 року до Олександрівської міської думи звернулося Петербурзьке акціонерне товариство електромеханічних споруд «Дюфлон, Константинович і К°», відоме під скороченою назвою «ДЕКА». Компанія придбала завод братів Мознаїмів і змінила його виробничий профіль.


У 1916 році на підприємстві виготовили перший шестициліндровий двигун водяного охолодження ДЕКА М-100 потужністю 129 кінських сил. Його призначали для важкого бомбардувальника «Ілля Муромець». Водночас не варто уявляти, що вже тоді завод працював на повну потужність: освоєння нової продукції відбувалося непросто, а виконання військових замовлень затримувалося.


Після встановлення радянської влади підприємство націоналізували. У 1920 році воно стало Державним авіаційним заводом № 9, а згодом отримало назву «Більшовик». У 1927 році завод перейменували на Державний завод № 29, а в 1933-му йому присвоїли ім’я льотчика Петра Баранова.


Друга світова війна знову змінила його роботу. Під час німецького наступу 1941 року частину виробничих потужностей евакуювали на схід. Після повернення радянських військ до Запоріжжя підприємство відновлювало роботу. У 1943 році воно отримало номер 478, а в 1952-му стало відомим як підприємство поштової скриньки № 18. У 1964 році його офіційно назвали Запорізьким моторобудівним заводом. Згодом закріпилася назва «Мотор Січ».

Як у Запоріжжі створили КБ «Прогрес» («Івченко-Прогрес») під керівництвом Олександра Івченка.

Для розвитку авіаційного двигунобудування самого заводу було недостатньо. Нові літаки потребували двигунів із більшою потужністю, меншою витратою пального та кращими експлуатаційними характеристиками. Для цього потрібна була власна конструкторська школа, здатна не лише виготовляти мотори за готовими кресленнями, а й розробляти нові моделі.


Саме таку роль мало виконувати конструкторське бюро, створене в Запоріжжі після Другої світової війни. 5 травня 1945 року на базі досвідчених фахівців заводу № 29 організували Дослідне конструкторське бюро № 478. Його очолив авіаконструктор Олександр Івченко. Спочатку колектив займався розробленням і вдосконаленням поршневих двигунів невеликої та середньої потужності.


Перші успіхи були пов’язані з поршневими двигунами. Серед розробок колективу — двигуни АІ-10, АІ-14 та АІ-26. Однак розвиток авіації вимагав переходу до нових типів силових установок.

Двигуни для військової авіації: від АІ-20 до Д-18Т

Одним із найвідоміших напрямів роботи запорізьких підприємств стало створення двигунів для військово-транспортної та спеціальної авіації. Радянській армії були потрібні літаки, здатні перевозити особовий склад, техніку, десант і вантажі на великі відстані. Для цього необхідні були потужні й надійні двигуни, придатні до тривалої експлуатації.


Однією з важливих розробок КБ «Прогрес» став турбогвинтовий двигун АІ-20. Його встановлювали, зокрема, на військово транспортні літаки Ан-12. Ця машина стала одним з основних літаків радянської військово-транспортної авіації другої половини XX століття. Ан-12 використовували для перевезення військових вантажів, десантування та виконання інших завдань. Двигун АІ-20 також застосовували на літаках інших типів, зокрема протичовновому Бе-12.


Наступним важливим етапом став двигун АІ-24, який встановлювали на транспортні літаки Ан-24 та Ан-26. Останній використовували й у військовій авіації — для перевезення вантажів, особового складу та виконання спеціальних завдань.


Запорізькі розробки не обмежувалися транспортною авіацією. Двигун АІ-25 використовували на навчально-тренувальному літаку L-39 «Альбатрос», який став одним із найпоширеніших реактивних навчальних літаків у країнах соціалістичного блоку. На ньому готували військових льотчиків, зокрема майбутніх пілотів бойової авіації.


У 1970–1980-х роках конструкторське бюро працювало над двигунами нового покоління. Одним із них став Д-36 — двоконтурний турбореактивний двигун, який використовували на літаках Як-42 та Ан-72/Ан-74. Останні мали особливу конструктивну особливість: розміщення двигунів над крилом сприяло створенню підіймальної сили під час зльоту й давало змогу експлуатувати літак із коротких і недостатньо підготовлених злітно-посадкових смуг.


Ще масштабнішим проєктом став Д-18Т, розроблений для надважких транспортних літаків Ан-124 «Руслан» та Ан-225 «Мрія». Це двигун великої тяги, необхідний для літаків, які мали перевозити надзвичайно важкі та великогабаритні вантажі.

Запорізька школа авіадвигунобудування: від радянської промисловості до української авіації

Упродовж десятиліть «Мотор Січ» і КБ «Прогрес» формували в Запоріжжі промислову та інженерну спеціалізацію, яка мала значення далеко за межами міста. Їхні двигуни встановлювали на транспортних, пасажирських, навчальних і військових літаках. Запорізькі фахівці брали участь у створенні авіаційної техніки, що використовувалася в різних країнах світу.


Після розпаду СРСР обидва підприємства опинилися перед новими умовами. Замість роботи в межах єдиної радянської промислової системи їм довелося розвиватися вже в незалежній Україні, шукати замовників і підтримувати виробничі зв’язки з іншими підприємствами авіаційної галузі.


Історія запорізького авіадвигунобудування — це не лише історія окремих моделей моторів. Вона показує, як у місті, де на початку XX століття виготовляли сільськогосподарські машини, поступово сформувалася складна інженерна галузь. Від заводу «ДЕКА» до «Мотор Січі», від невеликого конструкторського колективу до КБ «Прогрес», нині ДП «Івченко-Прогрес».


#авіаційна промисловість Запоріжжя #авіаційні двигуни Запоріжжя #військова авіація СРСР #двигун АІ-20 #двигун Д-18Т #двигун Д-36 #ДЕКА М-100 #завод ДЕКА #запорізьке двигунобудування #історія авіадвигунобудування #історія авіації України #історія Мотор Січі #КБ Прогрес #Мотор Січ Запоріжжя #Олександр Івченко #українське авіабудування